А я не хочу з тобою прощатись, чуєш? НЕ ХОЧУ! не хочу останньої зустрічі, останніх обіймів, не хочу останніх слів на прощання. я не хочу жити лише телефонними дзвінками, та й вони стають усе рідшими. Я знаю, що це буде набагато болючіше ніж щоразу серед ночі прокидатись і дивитись чи нема пропущеного. а телефон усе мовчить та видає заставку... жодного пропущеного... жодного від тебе... я не хочу жити від цих останніх зустрічей до наступних... я не звикла віддавати. розумію що відпустити прийшлось би, яка різниця зараз чи через ще якийсь час. АЛЕ Ж НІ! Раніше думала що обов'язково попрощаюсь, але зараз розумію, що не зможу. Я буду або занадто багато говорити, про щось безглузде, непотрібне, нецікаве. Я буду говорити просто щоб не чути інших слів, не чути думок. Не чути того що змусить здригнутись. Або ж я буду мовчати. Я не зможу вимовити ні слова... Я буду лише дивитись у очі і мовчати...
Занадто багато мені приходилось прощатись... занадто багато дорогих людей приходилось залишати... занадто багато з них змінювались після цього прощання... Найстрашніше не мати можливості попрощатися знову... І картати себе за те, що тоді, востаннє, не змогла сказати усього...
Літаки літають, поїзди рухаються, люди все кудись спішать, прощаються... а я не вмію прощатись, я не хочу...я не хочу останньої зустрічі, я не хочу прощатись...
Немає коментарів:
Дописати коментар