У своєму житті потрібно залишати місце для свого життя...

Давненько я тут не була, а знаєте все швидко змінюється. Нарешті відчуваю себе повноцінною людиною. Тепер я зі статусом, тепер я студентка Львівського національного університету імені Івана Франка. Ось така моя мрія здійснилась. Як же я марила цим містом, цими людьми, цим усім. Я відчуваю себе абсолютно щасливою людиною, усе так як мало бути. Сьогодні бачила надпис «Не бійся боротись! Люби Україну». І знаєте так воно мені в голові засіло. Потрібно боротись за все. Людині потрібно мати лише бажання, всього іншого вона може досягти сама. 

А ще Андрій казав, що не можна просто відпускати людей. Але що ж з ними робити. Тримати на прив’язі зовсім не вихід.  Все одно рано чи пізно людина перегризе той шнурок. Я розумію що люди ідуть, бо вони самі того хочуть. Усе так швидко. 
Хотілось написати дуже багато, але як завжди просто не можу зібрати це все разом. Напишу про свого хлопчика, який уже сам ходить. Йому все скоро рік, а знаєте навіть не відчуваю. Здається ще вчора я його так вимолювала. Воно таке кохане і моя, а це найголовніше. А ще зі мною у Львів їде мій милий. Стає не так страшно. Коли він поруч я нічого не боюсь. Якісь такі банальні слова, але всеж.
Хочеться зробити щось глобальне, але вистачає сили лише на те щоб написати новий допис тут. Як же багато мені хочеться зробити. Лишаються лише лічені дні  і розпочнеться вже нова сторінка життя. А ще мені скоро 18, повноліття яке я відсвяткую далеко. Якось незвично писати таке, але ж нічого. У мене все буде гаразд, я впевнена у цьому.