Без можливості повернутись назад

   Тепер прийшов такий період життя, коли події стаються в останнє. Першою із них стала остання поїздка в Онишківці. Чесно кажучи важко було їхати звідти і  розуміти, що повернутись туди більше не зможемо. Вже заходячи у автобус знову забігли в вагон, глянули в своє купе і вибігли.Заглянули в вагон, куди рік назад приїхали вперше. Згадали свою паніку і відчай. Але ж там було стільки всього памятного. Ми кпросто сиділи і згадували кожен своє. І якось моторошно було проходити по пустим місцям, де колись було так гамірно і весело. Ми ще довго оглядались назад, туди де нам було так добре. А Олька плакала, обернувшись до вікна тихенько захлиналась слізьми. І серце нам переверталось, що в останнє. Ми взяли від цієї поїздки все що було лише можливо.  Напевне ще довго будемо згадувати все це із усмішкою, а дещо з істеричним сміхом. Так, це дійсно того було варте. І безліч фото і відео, які залишають ту ниточку надії що можливо колись ми це повторимо. Та не буде вже того азарту, не буде тих витівок, того адреналіну.

    Далі останній перший дзвоник... 17 років, і напевне вже трішки доросла...
А вчора був гарний вечір, так погуляли гарно. А за весь вечір єдине фото на цифровику, і те їжака)