Виявляється не багато мені ж мені треба для щастя. Кілька вдалих фото викликали таку кількість задоволення.

Залишилось єдине - виспатись. Таким здоровим, довгим і міцним сном.

Приємно знати, що він завжди чекає дома

 

А зубки ці охороняють. З ними спокійніше.

І завжди вислухає він, і зрозуміє. Собаки мають краще серце аніж люди. І відчувати вміють, як ніхто. 

Я точно знаю, що порве любого, хто зробить боляче його хазяйці. 

 

Нарешті у житті хоча б якась стабільність. Повернула дорогих людей, яких в один момент так безглуздо втратила. Прочитала книжку, яка змінила уявлення про таке відчуття, як кохання. Переборола страх перед стоматологом.
І взагалі багато, що змінила.
То є добре.
Зміни - це добре, майже завжди.

Люди чаще всего дешевле, чем их одежда

Цель - это мечта с конкретным сроком её достижений

    Одного разу близька для мене людина сказала, що я вже занадто замріялась і щое нічого з цього здійсненню не підлягає. Тоді було так погано, як то в душу плюнули. Але я і виду не подала, що мене це вбило.
   Зараз переконалась, що мріяти таки треба. Треба ставити перед собою цілі, досягати їх і йти до чогось вверх. Не вихід боятись поразки, потрібно вірити у  себе. Не можна стояти на місці. Життя так і проходить повз, якщо за нього не боротись.

   Тепер я мрію про Львів, до такої степені закохалась в це місто, побувавши там лише декілька раз. Обожнюю їхню львівську чисту українську мову, простих людей. Там атмосфера якась не така. Хочу гуляти тісними вуличками, просидіти цілий день на Високому замку і просто дихати на повні легені. Там добре, дуже добре.

Ще раз переконалась, що маю таку властивість як все перебільшувати. Боялась іти до стоматолога, здається проблеми не важливі, але треба. Страшно було, дуже. І що? Сходила) трималась мужньо.
В житті якщо подумати нема нічого неможливого.

Без можливості повернутись назад

   Тепер прийшов такий період життя, коли події стаються в останнє. Першою із них стала остання поїздка в Онишківці. Чесно кажучи важко було їхати звідти і  розуміти, що повернутись туди більше не зможемо. Вже заходячи у автобус знову забігли в вагон, глянули в своє купе і вибігли.Заглянули в вагон, куди рік назад приїхали вперше. Згадали свою паніку і відчай. Але ж там було стільки всього памятного. Ми кпросто сиділи і згадували кожен своє. І якось моторошно було проходити по пустим місцям, де колись було так гамірно і весело. Ми ще довго оглядались назад, туди де нам було так добре. А Олька плакала, обернувшись до вікна тихенько захлиналась слізьми. І серце нам переверталось, що в останнє. Ми взяли від цієї поїздки все що було лише можливо.  Напевне ще довго будемо згадувати все це із усмішкою, а дещо з істеричним сміхом. Так, це дійсно того було варте. І безліч фото і відео, які залишають ту ниточку надії що можливо колись ми це повторимо. Та не буде вже того азарту, не буде тих витівок, того адреналіну.

    Далі останній перший дзвоник... 17 років, і напевне вже трішки доросла...
А вчора був гарний вечір, так погуляли гарно. А за весь вечір єдине фото на цифровику, і те їжака)