Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі...

Учора була Незалежність. 21 незалежність нашої країни. І дивно думати про те, чого ми досягли. Я розумію, що усе змінюється. Люди стають абсолютно чужими. Нема тієї ниточки тепла. Від цього відчуття можна замерзнути. та ні. Якось навчилась уже миритися з цим.
Все просто.
Люди відбирають людей потрібніших їм. Інших викидають. А у мене автомат. Люди самі розуміють, що більше нема нічого спільного. Люди ідуть. Ниє. Ниє щось далеко. Незнаю навіть де.
Та все просто.
Так хотілося танцювати, танцювати так, як колись. А Катя була вже в поїзді. Вона їде у свій далекий Харків, невідомий для мене Харків. І враження таке, що ніби в іншу країну виїжає. Як мені її уже невистачає.
А Олька їде в Київ. Так чогось мені болісно це розуміти. Ми їдемо куди хочемо, але уже не разом. А що буде далі?
Мені чомусь стає шкода людей. Вони залишають спогади. Це як кадрики у фотоапараті ще тих часів. Кожен про щось говорить. Я навіть не уявляю чим завершити цей допис.
Усе просто. Хочеться просто читати.
Усе так мало бути.

У своєму житті потрібно залишати місце для свого життя...

Давненько я тут не була, а знаєте все швидко змінюється. Нарешті відчуваю себе повноцінною людиною. Тепер я зі статусом, тепер я студентка Львівського національного університету імені Івана Франка. Ось така моя мрія здійснилась. Як же я марила цим містом, цими людьми, цим усім. Я відчуваю себе абсолютно щасливою людиною, усе так як мало бути. Сьогодні бачила надпис «Не бійся боротись! Люби Україну». І знаєте так воно мені в голові засіло. Потрібно боротись за все. Людині потрібно мати лише бажання, всього іншого вона може досягти сама. 

А ще Андрій казав, що не можна просто відпускати людей. Але що ж з ними робити. Тримати на прив’язі зовсім не вихід.  Все одно рано чи пізно людина перегризе той шнурок. Я розумію що люди ідуть, бо вони самі того хочуть. Усе так швидко. 
Хотілось написати дуже багато, але як завжди просто не можу зібрати це все разом. Напишу про свого хлопчика, який уже сам ходить. Йому все скоро рік, а знаєте навіть не відчуваю. Здається ще вчора я його так вимолювала. Воно таке кохане і моя, а це найголовніше. А ще зі мною у Львів їде мій милий. Стає не так страшно. Коли він поруч я нічого не боюсь. Якісь такі банальні слова, але всеж.
Хочеться зробити щось глобальне, але вистачає сили лише на те щоб написати новий допис тут. Як же багато мені хочеться зробити. Лишаються лише лічені дні  і розпочнеться вже нова сторінка життя. А ще мені скоро 18, повноліття яке я відсвяткую далеко. Якось незвично писати таке, але ж нічого. У мене все буде гаразд, я впевнена у цьому.