В жизни каждой девушки обязательно должен быть друг. Именно друг. Парень. Почему-то именно они находят правильные слова, обнимают искренне и всегда найдут на тебя время...

   А у мене таких друзів кілька, тому й щасливою себе назвати можу. І чомусь вони розуміють усе краще ніж інші. Важливими вони є у житті. А ще їх можна обіймати й цілувати просто так. Ну от коли вже геть буває погано, коли ніжності не вистачає.  

Я ще колись у гості завітаю

Раніше думала, що розлюбити - це буде тоді, коли всі повідомлення стерти зможу. Чогось вони були такі важливі для мене. Та зараз розумію, що це зовсім інше. Це тоді коли ти перестаєш думати про все це, байдуже що там глибше збережено в історії повідомлень. Коли все це викликає лише усмішку і іскра вже не спалахує. Коли перестаєш загорятись від людини, тоді потрібно шукати іншу, яка б підкидала дрова у вогонь твоєї душі. Те почуття зникло так само невідомо коли, як і появилось. Я хотіла вбити його, хоча воно і так само собою помирало.Найбільше я боялась, щоб не стати байдужою. Бо та байдужість поглинає, тоді здається, що нема для чого тут жити на світі. Але все стало на свої місця, і думки тепер зовсім про інше.І залишилась на згадку дружба. І я щиро рада за тебе, от чесне слово рада. І щастя я тобі бажаю. 

Друзья как очки: сначала придают тебе умный вид, потом утомляют. К счастью, иногда попадаются классные очки

  Два місяці літа пройшли незамітно, вони навіть не пройшли, а пролетіли.  Та я задоволена ними. Встигла зробити багато того такого, про що потім можна буде згадати з усмішкою. Багато подій, багато емоцій, багато людей. Знайшла нового друга. От такого друга з друзів. Не забуває він мене. А це я вас скажу є головне!

Больно смотреть на друга, который морально умирает у тебя на глазах

   А сьогодні приснилось, що я втратила друга. Проснулась від того, що захлинаюсь слізьми і так мені боляче було.
   Ми останнім часом стали справді віддалятись, але все минеться я надіюсь. Важко буде втрачати його. 
А він цього не прочитає, а якщо й прочитає точно не зрозуміє, що про нього. 

Чорт! не хочу їхати...

  Зібрала свою здоровенну сумку і вже готуюсь завтра вирушати. Але чорт забирай якось так не по собі. Чогось цього літа я скрізь приживаюсь як у дома.
І сьогодні останній вечір з моїми коханими друзями.
  Останній вечір...

Чудесне закінчення 2 тижнів відпочинку...

   Вперше прийшла додому на світанку. 5 ранку а я повільною ходою йду додому. Як гарно там сходить сонце, така красива лінія горизонту. Такого я не бачила ніде. І як не дивно але не було вже тої втоми яка була десь о 2 годині, і спати не хотілось. Ще навіть у контакт зайшла. Це був чудесний вечір і ніч. 
   НЕЗАБУТНЬО!!!
І більше в мене слів нема...

Таке не забувають) Спасибі їй*

    У суботу святкували День народження моєї Наталочки. Такого гарного вчора ще не було. Це було не те що добре, це було неперевершено. Гарний настрій, гарна компанія, гарний привід. Якоюсь традицією став мій приїзд до неї на святкування, а  щороку святкуємо все краще і краще. Перевірила свої можливості, і запевнилась, що до випускного готова.

А саме смішно було зранку все згадувати, як в о 2 ночі по селу ходили і співали і ще багато чого. Всього навіть описати не в силі, що ми змогли зробити від 9 вечора до 4 ранкую. І взагалі цей вечір я ще довго буду згадувати.

Висоцько. Мій тато народився тут

Майже тиждень на Львівщині. Тут я провела величезний кусок свого поки що короткого життя. Я знаю тут напевне все, кожна дорога, стежка, річка - все моє, все рідне. І так мені тут добре. Люблю просто сидіти у саду. Тут дуже гарний сад, з моїми улюбленими яблуками. Просиджую там що дня годинами. Тут люди хороші і мова зовсім інша. Я до такої степені просочуюсь усім цим, що стаю зовсім така як вони. Львівський акцент який відчутно зразу. А я так люблю усе це. І так мені приємно, що люди впізнають мене, вітаються. І хоч село тут геть маленьке, але люди пишаються тим, що тут народився видатний художник Іван Труш. Для них це щось своє, особливе. А ще друзі тут у мене, які знають мене такою яка я є. Їм байдуже звідки я, і ким я є там, в Демидівці. Вони знають мене таку, просту і веселу Мар'яну. Люблю гуляти полями, ходити на річку. Люблю слухати розповіді бабусі про все все, хочу чула це мабуть разів вже 100. А вона все розповідає як я була маленька, і як все в них була.
І це напевне останній раз, що я от так на довго приїхала сюди. А далі навчання, хоча залишається надія ще хоч на трішки приїхати сюди знову, не на день як приїжаю протягом року, а хоча б на тиждень. Просто відпочити. Саме тому, мабуть і хочеться зберегти у пам'яті, сфотографувати геть усе. Щоб лежала і нагадувало. А мене тут донечкою називають і байдуже, що я лише племінниця.
І знову кличуть вчитися до Львова. Красивого міста Лева)

Кусок дитинства

Сьогодні на горищі знайшла стару так звану "Анкету для друзів". Згадалось, що татко подарував її на 8 березня, така красива, ніби книжечка. Я нею так пишалась. Перший запис зроблено 8 березня 2003 року. 2003 рік, вісім років назад. І так мені потішно було читати те, що ми там писали. Сиділа і сміялась. А ще мої медведі, такі старенькі, потріпані, але такі рідні. Ляльки у яких гардероб був більший за мій. Моя залізниця подарована бабусею на День народження.  Передивилась це все і знову склала у коробку. Такі речі потрібні, щоб просто усміхнутись і згадати.

L.S.

Як би болісно не було це визнати, але вона змінилась. Не ті очі, не та людина, не моя вже вона, не моя. Людинка, яка була для мене тим чимось таким хорошим, світлим. Та, яку я могла слухати днями й ночами. Поступово все притухає. Люди змінюються і це особливо замітно, якщо бачитесь ви раз на місяць. 
А найбільше боліло те, що все так кінчилось без слів. Та дружба, що була така велика, і здавалось вічна, кінчилась без слів. Та дружба тихенько котилась з гірки і настав момент коли вона полетіла у прірву. Звідти вороття напевне вже нема. Вона сама так вирішила не спитавши у мене. На лиці була усмішка, а поза спину образи. Так не гарно, дуже не гарно. А я залишалась другом, незнаю чого але я вдячна їй за ті роки що вона була поруч. І спогадів у нас багато. Багато хорошого позаду.
Але люди змінюються. Сильно змінюються.
L.S. я твій друг, памятай це. 

Зовсім не те!

  Івана Купала. Це свято памятаю ще із далекого дитинства. Плели з бабусею віночки, а вона все співала, так гарно-прегарно співала. Вона й зараз любителька цього. А далі йшли й пускали на воду, при цьому примовляючи щось типу щоб суджений зловив і вернув. Мені тоді так любо було дивитись як течія підхоплювала мій віночок і несла все далі і далі. 

  А зараз у нас що? у клуб сходили, погуляли. Гарно так погуляли. 
  Але хіба це Купала?

  Всесвітній день поцілунків (англ. World Kiss Day або англ. World Kissing Day) — неофіційне свято, придумане в XIX столітті у Великобританії, а 20 років тому було затверджено Організацією Об'єднаних Націй. Святкується щорічно 6 липня
Цього дня у містах традиційно проводять різні конкурси поцілунків, учасники яких мають шанс виграти різні призи і подарунки («За найдовший поцілунок», «за найкрасивіший поцілунок», "за пристрасний поцілунок, та ін.).

Сам не гам і комусь не дам

  Ну от верне мене від таких людей, які тримають на відстані витягнутої руки. В момент коли ти вже в зневірі хочеш втікти вони притискують тебе, і просто не відпускають. Такі люди егоїсти. Незнаючи чого хочуть самі, вони ламають життя іншим. Привязують до себе і в критичний, відповідальний момент відштовхують. В момент коли зявляється якась впевненість в цій людині. Вони ніби хочуть довести, що ти помиляєшся. Що все зовсім не так. А можливо просто бояться постійності. Боться стати залежним. 
  Коли ти забуваєш, вони знову повертаються у твоє життя. Так яскраво, красиво, ніби нічого й не було. Такі люди схожі на маленьких дітей, які звикли, що іграшки лише їхні і все. Можна поділитись, дати погратись але додому все одно забрати мусить. Але ж люди не іграшки, вони не власність. 

У всьому винна "Вишня в шоколаді"

Вчора було добре, так добре, як не було вже давно. Я здійснила свій план до найменшої дрібниці і в деякій мірі пишаюсь цим. Сміялись до сліз, так щиро-щиро сміялись, і весело було. І не хотілося нічого, у той момент поряд було все, що потрібно. 

І хоча тиждень починається із головного болю, але це нічого. 
Повторім)

Бесполезно

Дождь разбил себе голову о щеки машин,так нелепо, такое не-лето. 
Бесконечные шарфы, конченные чувства, 
Короткие лав стори, возьми линейку.

Я вовсе не прошусь обратно. Я просто иногда скучаю...

  І от буває таке, що різко чогось не вистачає, точніше когось. Таке різке бажання позвонити, побачити, відчути ту людину, просто запитати як справи, дізнатись що та людина дійсно щаслива  і все, більше нічого. Коли зовсім не хочеться знову повторювати давно забуті помилки. Але ж ні. Потрібно уміти здавлювати це бажання в собі. 
  Іноді просто лише та людина могла б допомогти, лише та людина зрозуміла б. То така людина, що на завжди напевне. І берегти таких людей потрібно, навіть якщо вони не бережуть тебе.