Кожен фініш - це новий старт...

Учора був мій останній звичайний день у школі. Ми закінчили школу учора. Подитись назад і стає якось не по собі. 11 років ми чітко знали куди прийдемо 1 вересня. А зараз невідомість. Вчимо вірші на нашу останню шкільну лінійку. А НЕ ВІРИТЬСЯ!!! вчора ішли як звично зі школи. Чогось занадто швидко прийшла ця довгожданна мить. У школі залишається багато, ми ще  стільки всього не зробили. Цілий рік говорила, що не буду плакати. А зараз незнаю. Я не вірю, що це вже фініш. Шкільний отой фініш.
Я напевне буду сумувати за кожним. Мені і досі не вистачає мого 9-Б. А що говорити про цих? Це вже доросла і міцна дружба. Хочеться зберегти її. Бажання обійняти всіх і так і не відпускати.
У четвер останній дзвінок, останній урок, останній погляд, такий дитячий погляд. Я чогось боюсь раптом розревітись. незнаю. Я справді незнаю за чим буду плакати. За школою, за роками, за людьми?

Привкус разбитых, выношенных губ

Знову втомлена, страшенно. Вже і Вовка не допомагає. Як можна просити людей щоб вони мене зрозуміли, коли я сама себе вже не розумію.
Я все більше розчаровуюсь у цьому світі і у собі також. Всі мрії, уявлення, плани розбиваються. Летять, летять і ніхто вже не зловить. Це вже все.
Сьогодні довго йшла додому. Я йшла повільно, а голову знову переповнювали думки. Я все відтягувала прибуття, хотілось іти все далі.
Я все бульше розчаровуюсь у собі. Я не досягаю поставлених цілей. Занадто рано я здалась. Зарано!!