шість годин

  Літо, а я йому вдячна. Я вдячна кожній людині, яка зробила це моє літо, таким особливим. Це було незабутньо. І чомусь у мене нема відчуття того, що воно вже закінчується. Я так і не зустрілась з Інесс. Людиною яку я обожнюю за те, що вона у мене є. Рік. Цілий рік я її не бачила, а далі буде ще один . Це єдине за що я зла на літо, воно не подарувало мені її. Ту, яку я знайшла саме літом. 
6 годин, рівно стільки залишилось до початку осені. Будуть холодні дощі, під якими вже не так приємно буде гуляти. Не буде того, хто б зумів зігріти. Не вистачатиме тих усмішок, поглядів, не вистачатиме людини...  Це буде по іншому. В крові ширяє якесь дивне відчуття. Чи це мандраж перед отим останнім першим дзвоником, чи просто осінь вже відчутна у повітрі. А я так і не можу вивчити вірша на перший урок. Я просто не можу його запамятати, не можу. На зміну гулянням і сну до 11, прийде дзвінок будильника. Перші тижні я його ненавиджу, а далі звикаю. Я вже очікую того хронічного недосипання. І бажання просто відпочити. Це буде вже скоро. Це все розпочнеться взавтра. У мене залишилась єдина остання осінь дома, з друзями, в школі.  Вже осінь обійдеться без депресій, це буде інша осінь, це буде особливо. 


А я чекаю свого малесенького чуда, заради якого варто буде жити. Я зроблю усе, щоб він був найщасливішим у світі. Абсолютно усе. 

залишилось 3 дні...

Це вже капець, причому повний!

У кожному вбачалось щось знайоме

Нагулялась, ноги аж гудуть. Але мене втомлює місто. Переповнені вулиці, затори і повітря просочене викидами. У кожного свої справи, хтось заклопотано поспішає на роботу, а інший легкою ходою гуляє по вулиці. Красиві, закохані пари які обійнявши один одного сидять у парку. І дітки такі щирі, які до незнайомої мене говорять добрий день. І нікого знайомого. Немає навіть кому усміхнутись. А коли й зустрічаєш когось, то це вже радість. Маса людей, сірих, чужих, непривітних.  Я не люблю дивитись на місто крізь вікно машини, це так все сіро і буденно. Здається що там нікого живого, а це лише все тіні. І картинки змінюються, люди не помічають один одного. 
Я знаю, що скоро звикну до цього шаленого життя міста, але це буде згодом. А зараз воно мене втомлює. 

Програла, визнаю

Я буду сумувати. Так, я справді визнаю, що буду сумувати. Буде чогось не вистачати, я ще незнаю чого, але чогось це точно. І згадувати буду я все рідше, та ти не забувай. Бувай.

Втомилась, потрібно просто відпочити...

Огидно, неприємно, страшно, коли близькі тобі люди стають чужими, вони стають близькими комусь іншому, не тобі. Деякі на зло, деякі бо так їм краще. А люди які тобі були байдуже виявляються потрібними, можливо для того щоб замінити тих раніше важливих, а можливо ми просто не помічали важливості цих людей.
І перше враження оманливе, я знаю це, але я ну от не переношу навязливих людей. От бридко мені від тих смазливих хлопчиків, які так і рвуться познайомитись. Не хочу, не люблю, ненавиджу.
Та я завжди страждаю із своєї доброти. Це все вже так набридло. Коли ж хтось почне робити щось для мене? Для того щоб і я була задоволена, щоб і мої бажання в певний вечір були здійснені. Чекаю...

Вже майже за тиждень я буду доросла...

Останні години літа... 
Я вперше повністю задоволена своїм літом. Раніше завжди щось хотіла змінити, а зараз нічого. Абсолютно нічого. Все так, як мало бути. Потрібні люди, потрібні місця, потрібні емоції.... А головне, що плани здійснені усі.. І не вистачає лише одного пунктика для здійснення всіх мрій... 
Останній години літа, і я здійсню все те, що ще не встигла... 

Катя, ти моя точка опору

Знаєте приємно відчувати, що поруч є людина на яку можна покластись. Це як точку опору мати. Вона мені говорить, що любить мене. І то є так приємно, бо це ж щиро. Приємно було, коли вона гріла мене, один піджак на двох і я боса по нічній Демидівці. А ще зимою у нас рукавичка теж одна на двох, і кишеня. Якась така була хвиля, таке відчуття приємне. І ми ішли, ішли і добре так було. Ходили міряти туман, сміялись, говорили. З нею можу говорити й говорити, вона в мене філософ, і завжди обіцяє вбити всіх хто образить мене.  Гукали щастя, щоб воно знайшло нас скоріше. І буде у нас усе добре, я знаю.
Я все одно не зможу написати все те, що крутиться в голові. Я її люблю дуже, вона мій геній)

на 120-ому кілометрі від нас

Любов розбилась на 120-ому кілометрі від нас. Колеса байдужих машин зрівняли її з дорожнім покриттям, не залишаючи і сліду. Вона зникла в момент розуміння, що нам більше не зустрітись. І лише в пам'яті крутитимуться красиві події з того періоду життя. Вона розбилась на 120-ому кілометрі від нас. Так безжально, жорстоко і ніяково, так паралельно...  Ти ще старався щось говорити про можливо, про колись, про майбутнє і сам у це не вірив. А я затискала руками вуха, і повторювала, що ніколи, ніколи. І мовчки дивилась на сліди на асфальті. 

Вот она, истинная свобода – обладать тем, что тебе дороже всего, но не владеть этим...

Я ніби б'юся у кімнаті шукаючи вихід, та все чомусь пропускаю його. Чи може я виходити не хочу чи щось не дозволяє вийти. Це ніби ланцюг який відпускає на відстань сантиметра до дверей. І я все тягнусь і тягнусь, та марно. Він робить лише боляче врізаючись у тіло.

Та скоро я зберусь із силами та вирву цей ланцюг. Я все таки відкрию ті прокляті двері. І впущу щось нове у своє життя. А зараз і далі, як собака на прив'язі.

  Чогось не вистачає. І на тому місті дірка у якій гуляє вітер. А я все шукаю того хто заповнить мені ту дірку. Та все не ті, не ті. Вони навпаки роздирають її все глибше. А я хапаюсь за кожного в надії віднайти потрібне, а дірка все росте й росте. Чомусь ніхто не підходить, чомусь усе не те. Я знаю що десь є потрібне, але де? я все боюсь пропустити потрібну людину, боюсь зробитись величезною діркою. Без почуттів.. без емоцій...  І всі говорять, що пройде. Люди які самі плакали у мене на очах говорять, що пройде. Люди яких у один момент я змушувала повірити у себе, тепер хочуть змусити зробити щось подібне мене. здалась.  І всі говорять щось про силу, що сильна я... сильна я.... сильна і здалась... страшно? от і мені страшно... Таке огидне відчуття порожнечі, коли ти не знаєш чим її заповнити...

І я незнаю, чи вийде попрощатись знову...

  А я не хочу з тобою прощатись, чуєш? НЕ ХОЧУ! не хочу останньої зустрічі, останніх обіймів, не хочу останніх слів на прощання. я не хочу жити лише телефонними дзвінками, та й вони стають усе рідшими. Я знаю, що це буде набагато болючіше ніж щоразу серед ночі прокидатись і дивитись чи нема пропущеного. а телефон усе мовчить та видає заставку... жодного пропущеного... жодного від тебе... я не хочу жити від цих останніх зустрічей до наступних... я не звикла віддавати. розумію що відпустити прийшлось би, яка різниця зараз чи через ще якийсь час. АЛЕ Ж НІ! Раніше думала що обов'язково попрощаюсь, але зараз розумію, що  не зможу. Я буду або занадто багато говорити, про щось безглузде, непотрібне, нецікаве. Я буду говорити просто щоб не чути інших слів, не чути думок. Не чути того що змусить здригнутись. Або ж я буду мовчати. Я не зможу вимовити ні слова... Я буду лише дивитись у очі і мовчати...
Занадто багато мені приходилось прощатись... занадто багато дорогих людей приходилось залишати... занадто багато з них змінювались після цього прощання... Найстрашніше не мати можливості попрощатися знову... І картати себе за те, що тоді, востаннє, не змогла сказати усього...
Літаки літають, поїзди рухаються, люди все кудись спішать, прощаються... а я не вмію прощатись, я не хочу...я не хочу останньої зустрічі, я не хочу прощатись... 

Зате нам весело було...

Змокла. Прийшла додому мокра, як цуцик. А мама дивувалась чого це я така щаслива. Бо ж друга ночі, а я аж до кісток помокла. А дощ ішов, такий як я люблю. І добре так було, та байдуже що буде)

а далі буде осінь...

  Неймовірно холодні ночі, і літо на літо не схоже. А у таку ніч хочеться обіймів, ніжних слів на вушко і просто відчувати себе потрібною. І ті обійми десь далеко, напевне так само мерзнуть думаючи про те, чому не бути. І від розуміння цього стає ще холодніше. Здається, що холод проникає прямо всередину при цьому заморожуючи все, навіть серце.
Навколо безліч людей, які можливо і зігріли б руки, але душу зігріти вони не зуміють. 
І залишається лише це, зігріті руки, та замерзле серце.

Однокласники не бувають колишніми, однокласники це назавжди... ... 9-Б (2009-2010)the best

  Пройшов рік з того часу як ми розійшлися в різні сторони. І ще навіть рік назад я не уявляла як буду без кожного з них. А вже рік пройшов, рік. Чим старшим стаєш, тим швидше іде час. Я їх не забуваю. Завжди пам'ятатиму ці незабутні 9 років. 9 років усмішок, радощів і дружби. Наша ж дружба справжня, вона починалась з дитинства. Ми знали один одного ідеально, ось до цього періоду, а зараз? Зараз кожен дорослішає і змінює переконання. Дехто цурається, дехто навпаки все ближче прив'язується. 
  А щодо мене, то я не забуваю їх. Вони всі ті кому я віддавала клаптик серця. Мені приємно слухати їхні розповіді, про життя десь там, де вони є. І хоча все притихає, і можливо комусь здається що мені начхати, але це брехня. Я не викреслила із свого життя жодну людину із мого коханого 9-Б, чуєте, жодну.А ви хоч іноді звоніть, обовязково обіймайте при зустрічі, чи хоча б просто пам'ятайте.
  Я люблю вас, так як завжди любила. Передивляюсь часто наші фото і дечого не вистачає, аж до болю так не вистачає.Випускний альбом, я щоразу його розгортаю коли він потрапляє до рук. А зараз у кожного нові друзі, кохання і все ніби відходить на другий план. Але ви для мене завжди будете особливими. Людьми, яких я називала, називаю і буду називати святими. 

Це називається ДРУЗІ)

  Учора мені троянди подарували. Такі гарні, рожеві троянди. Та головне, що людина хороша подарувала.
Сашка, дякую тобі дуже*

Тепер про вічне, про "кохання"

З вчорашнього вечора в голові одне запитання: "Чого у нас таких, як він немає? Ну от чого?"
А він далеко, навіть дуже...

Печально...

  Зібралась подивитись на зорепад, красиво ж це. Підготувала вже декілька бажань. А в наслідку? Небо хмарне, жодної зірки, лише місяць моторошно визирає з-поза хмар...

ехх напевне не судилось...
  А у дитинстві мріяла про телескоп, от так сидіти і дивитися на зорі, усю ніч. Ця ідея і досі не покидає мене. Можливо колись так і буде...

Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.

Ліна Костенко

Мне говорили про большой город и про все будет хорошо, а у самих даже губы могли лечь под поезд и не задрожать.

Стерво

Занадто довгий час була хороша, мила і добра. А злість збиралась, збиралась і зараз таке відчуття що її надлишок, причому дуже великий. І будь що в ярість приводить. Я розумію, що втомилась. Втомилась від людей. І хочеться когось так вдарити. 

Ви бережіть собори душ своїх...

     Друзів обмежую дуже вузьким колом. Лише ці люди мене знають справжню. Вони мають ключі від моєї душі і завжди закривають за собою двері, щоб протягу не залишати.

Ну й от терпіти я не можу мало знайомих людей, які так і рвуться тобі  в душу. Не знайшовши дверей, вони беруть до рук скальпель, і ріжуть... ріжуть... Та діставшись цілі, вивернувши мене назовні, зазвичай забувають зашити ту дірку. Такі люди цікавляться всім і всіма забуваючи зовсім якими вони є самі.

Возраст это всего лишь цифра. Она не определяет ум человека и его взгляды на жизнь. Всё зависит не от прожитых лет, а от пережитых обстоятельств в жизни.

Сьогодні мені сказали, що я подорослішала. Не виросла, не змінилась, а саме подорослішала. Залишилася та ж усмішка, та ж зовнішність, та ж поведінка, але от погляд не такий. Цей погляд дивиться кудись уже далеко в майбутнє. Як не дивно, але я не заперечувала цього. Сама розумію, що стала реальніше дивитися на речі. Але я не змінюю своїх принципів, дотримуюсь обіцянок. Не люблю коли мене ідеалізують, але часто ідеалізую інших, розчаровуючись потім у них. Я осмислюю все це, але змінити себе виявляється не так просто як здається. Це приходить у кожного з часом.

А може я просто сумую...

  Іще одна безсонна ніч, за цей тиждень вже п'ята. Треба припиняти нічні розмови по телефону, бо відчуваю що організм мій вже навіть не вижатий лимон, це гірше. Дурні, безглузді думки лізуть у голову. Ну от не можу спати з того часу як приїхала додому. Не можу!