Иногда нужно напиться, чтобы понять, что вообще происходит в твоей голове.

Я вичерпана.
Розумію, що починаю здавати позиції. Я просто стаю слабкою, такою слабкою, якою не була ще ніколи. І сльози стали невід ємним фактором кожного тижня. Я ж була сильна, дуже. Здавалось загартувалась від найстрашнішого, а насправді вражає елементарне.
Немає людини яка ніколи не давала мені здаватись. Можливо й зараз я б писала зовсім інше тут. Але немає! немає тієї підтримки!
Я ненавиджу себе таку. Я плачу у двох випадках: від невизначеності і від того, що мене ніяк не можуть зрозуміти.
Я так сумую.
Пережити листопад. Пережити один єдиний місяць, а далі все буде добре. Я надіюсь на це.
Залишилось 20 днів, пекельних днів.
Якщо я раптом помру, знайте то від розпачу. Я більше не можу боротись, робити і діяти. Це ніби битись у стіну завтовшки кілометр, як ви думаєте ефект є? А ніякого, і відчуття що битися прийдеться довго, а стіні то буде ходьби що.
Я більше не розумію, що у цьому світі потрібне.
Я не знаю що робити далі. Я на місці стою, в той час коли рухатись треба вперед.
Я втомилась...
Тарас сказав, що напитись потрібно. І чомусь здається то мені, що так і буде.
Я хочу розібратися в собі.